У соціальних мережах активно обговорюють новий термін, що несподівано став близьким тисячам українців за кордоном. Його авторка — Галина Огурцова, яка у своєму емоційному дописі назвала роки еміграції одним словом — «тоєтонема».
“Якби я вирішила описати ці роки в еміграції, я б назвала їх “Тоєтонема”. Без дефісів, без пауз, одним суцільним словом. Це ідеальний діагноз для тих, хто виїхав, але так і не прибув.
Це сірий наліт на душі в орендованих квартирах з меблями з IKEA. Це побут, де все- суцільна ілюзія.
Це наше все. Це база. Це коли ти приходиш у “Міністерство внітра”, а там у пані за віконцем настрій “тоєтонема”. Коли ти шукаєш квартиру в оренду за адекватні гроші- а їх “тоєтонема”.
”Тоєтонема”- це про твій статус, твої плани і твою ідентичність. Коли в тебе є гроші на лате, але нема з ким його випити, не дивлячись у телефон на новини про черговий приліт. Коли в тебе нібито є спокій, але за ним ховається така бентега, що ти прокидаєшся о третій ночі від тиші, яка ріже вуха гірше за сирену.
У цей термін входить усе: надії на повернення або врешті отримати довготривалий дозвіл залишитися, яких то є, то нема; совість, яка гризе тебе за те, що ти посміхаєшся в безпеці, поки там… ну, ви знаєте. Навіть продукти тут мають смак “тоєтонема”: на вигляд фрукти, а на смак- пінопласт.
Це слово могло б стати міжнародним кодом. Спеціальний український маркер непевності буття для тих, хто завис між кордонами.
Уявіть: питає у тебе якийсь знайомий
– jak se maš?
– Tojetonema, – відповідаєш ти.
І в цьому слові все: і звуки вибухів, які ти досі чуєш уві сні, і твоя мотивація, що здохла десь у діалозі зі словом “ne rozumím”, і той кусень карася, якого ти не доїв у минулому житті.
Це наш естетичний стоїцизм у вигнанні. Ми навчилися жити в стані квантової суперпозиції. Ми- коти Шредінгера в жовто-блакитних коробках. Сьогодні ми є, завтра нас розмиє чужа мова і чужі податки. Але поки що ми тримаємось. Сьогодні так, а завтра… завтра буде видно.”
