17 листопада 1989 року в празькому Реалістичному театрі йшла прем’єра вистави «Мариша». Просто під час театрального вечора сюди почали приходити побиті студенти, які вибралися з оточення поліції на Народній вулиці. Наступного дня актори вирішили припинити вистави. Замість звичних театральних вечорів у Празі почалися відкриті розмови про те, що сталося зі студентами.
18 листопада 1989 року в Реалістичному театрі на Сміхові (Realistické divadlo) зібралися актори та студенти театрального й кінематографічного факультетів. За архівним повідомленням Чеського радіо, зал був заповнений — близько 500 людей слухали свідчення очевидців поліцейського розгону.
Театр, де ще напередодні грали виставу, став одним із перших місць, де можна було публічно розповісти про насильство проти студентів і домовитися про спільний протест.
Прем’єра, яку змінили побиті студенти
Актор Ян Грушинський (Jan Hrušínský), який працював у Реалістичному театрі, через тридцять років згадував, як усе починалося. Увечері 17 листопада туди прийшли студенти з Народної вулиці. Вони перейшли міст через Влтаву й дісталися театру, де саме відбувалася прем’єра «Мариші».
«Коли ми так із перших уст дізналися, що відбувається у Празі, почали скликати театралів з усього міста на наступний день», — згадував актор в інтерв’ю.
У цей самий вечір у празькому клубі «На Хмельниці» (Junior-klub Na Chmelnici) гастролювали два театри з Брно — «Театр на мотузці» (Divadlo na provázku) та «ГаДівадло» (HaDivadlo). Вони грали документальну виставу «Розразіл 1/88 — Про демократію» (Rozrazil 1/88 – O demokracii).
До клубу прийшов студент Роман Рачек (Roman Ráček), який щойно побував на демонстрації та пережив поліцейський розгін. Актори включили його розповідь безпосередньо до вистави. Наступного дня представники обох брненських театрів приєдналися до зборів у Реалістичному театрі.
Близько 500 людей у залі й рішення зупинити вистави
На зборах 18 листопада один за одним виступали студенти, які були на Народній вулиці. Мартін Мейстржик (Martin Mejstřík), студент театрального факультету, розповідав, як демонстранти опинилися в пастці між поліцейськими кордонами.
Студенти закликали припинити навчання на тиждень на знак протесту. Актори підтримали їх. Томаш Тепфер (Tomáš Töpfer) звернувся до всіх театрів Чехословаччини із закликом приєднатися до тижневого страйку.
На цих же зборах театрали запропонували провести 27 листопада загальний двогодинний страйк — із 12:00 до 14:00. Згодом він став однією з наймасовіших акцій Оксамитової революції.
Інститут дослідження тоталітарних режимів Чехії (Ústav pro studium totalitních režimů) зберігає документальні відеокадри зборів 18 листопада. На них зафіксовано виступи акторів і студентів у Реалістичному театрі. До історичних зйомок додано пізніші спогади учасників подій.

Чому театри стали місцем, де говорили відкрито
Наприкінці 1980-х років чехословацьке телебачення, радіо та більшість газет перебували під контролем комуністичної влади. Театри мали те, чого бракувало студентському протесту: приміщення, куди щовечора приходили глядачі, та відомих акторів, здатних говорити перед великою аудиторією.
Після оголошення страйку театральні колективи не просто зачиняли зали. Вони виходили до глядачів, розповідали про поліцейське насильство та обговорювали політичні вимоги студентів.
«Від того вечора ми щоразу замість вистав проводили дискусії з глядачами й інформували людей про ситуацію», — згадував Ян Грушинський.
За історичним дослідженням ÚSTR про культуру й політику, саме театри стали одними з перших місць, де глядачі могли почути розповіді про розгін демонстрації без офіційного державного посередництва.
До протесту поступово долучалися театри інших міст. Частина акторів іще раніше виступала проти політичних переслідувань та цензури. Серед діячів культури, пов’язаних із тодішньою опозицією, був драматург Вацлав Гавел, який ще до революції підтримував відкриті звернення на захист переслідуваних.
Наступного дня в театрі створили Громадянський форум
19 листопада 1989 року в іншому празькому театрі — «Чиногерному клубі» (Činoherní klub) — зібралися представники незалежних громадських ініціатив, студенти та діячі культури. Вони створили Громадянський форум (Občanské fórum), який став одним із головних організаторів протестів і переговорів про зміну політичної влади.
У наступні дні протест вийшов далеко за межі театральних залів. 20 листопада на Вацлавській площі зібралися понад 100 тисяч людей, а 27 листопада Чехословаччина провела загальний страйк.
Для Яна Грушинського та його колег робота після початку страйку не обмежилася театральною сценою. Актори почали їздити містами, виступати на площах і розповідати людям про події у Празі. Вони вже не грали перед публікою вигадані ролі — говорили від власного імені.





