За даними Politico, команда Віктора Орбана намагається зшити робочий трикутник з Андреєм Бабішем у Чехії та Робертом Фіцо у Словаччині. Ідеться не про формальний блок, а про регулярні узгодження позицій напередодні засідань Європейської ради та ключових переговорів у Брюсселі. Потенційний ефект — більша здатність трійки сповільнювати пакетні рішення щодо України: від нових санкцій і оборонних інструментів до макрофінансової підтримки та кадрових призначень в інституціях ЄС.
Класичний формат Вишеградської четвірки розпався після повномасштабного вторгнення РФ. Польща стала одним із драйверів жорсткої лінії ЄС щодо Москви й посилення допомоги Києву, тоді як Угорщина заперечує частину інструментів тиску та просуває риторику «деескалації». Нинішня конфігурація — фактично «V3» без Варшави, яка навряд чи долучиться за нинішнього проукраїнського курсу уряду Дональда Туска. При цьому і в Празі, і в Братиславі політичний маневр ще триває: Бабіш формує владну архітектуру, Фіцо балансує між внутрішнім порядком денним і залежністю від європейських фондів, тому глибина практичної синхронізації з Будапештом поки неочевидна.
Замисел Будапешта спирається одразу на кілька рівнів впливу. По-перше, ситуативна меншість у Раді ЄС здатна вибивати винятки чи затягувати домовленості, торгуючи підтримкою за поступки в інших досьє. По-друге, у Європарламенті партія Fidesz, що увійшла до групи Patriots for Europe, шукає голоси в сусідніх правих фракціях і позафракційних колах, аби конструювати альтернативні більшості під конкретні голосування. По-третє, навколо угорського прем’єра посилюється аналітично-комунікаційна мережа у Брюсселі, покликана легітимувати «іншу» політику щодо України та санкцій.
Для Києва така координація означає не повну зупинку, а уповільнення і подорожчання політичної ціни рішень. Будь-який санкційний пакет або новий інструмент фіндопомоги потребує узгодження, і навіть два-три уряди, що виступають єдиним фронтом, здатні переносити дедлайни, послаблювати формулювання та виторговувати небажані винятки. Під ризиком опиняються темпи ухвалення рішень щодо ППО, боєприпасів, довгострокового бюджету та окремих кадрових призначень, які визначають регуляторну тональність на роки наперед. Водночас у ЄС існують юридичні й процедурні запобіжники: де можливо, застосовують кваліфіковану більшість, а за потреби — міжурядові угоди поза рамками Союзу, що частково нівелює ефект блокувань.
У тріо є й слабкі місця. Риторична близькість не гарантує однакової поведінки в кожному досьє, особливо коли на кону національні бюджети, єврофонди та судові ризики. Польський фактор додає противаги — Варшава має інфраструктуру впливу від логістики боєприпасів до адвокації в Раді ЄС та здатна вибудовувати ширші проукраїнські коаліції. Брюссель, зі свого боку, традиційно відповідає «бюджетною дипломатією», пропонуючи компенсації й гнучкість у нацпроєктах в обмін на зняття заперечень.
У найближчі 6–12 місяців базовим виглядає сценарій ситуативного гальмування: узгоджені правки, паузи та умовні вето на вибіркових напрямах без оформлення «блоку» на папері. Можлива часткова інституціоналізація — спільні заяви, передсамітні рамки, розподіл ролей у комітетах. Менш імовірний, але не винятковий, сценарій — «зрив» через внутрішні кризи, падіння рейтингів або конфлікт інтересів, що тимчасово деактивує «V3» і поверне сторони до двосторонніх торгів.
Україні варто диверсифікувати канали підтримки, активізувати роботу з національними столицями, наперед готувати юридично стійкі конструкції фінансування та оборонної допомоги, а також підтримувати альтернативні формати на кшталт двосторонніх угод безпеки і коаліцій з ППО та боєприпасів. Ключові індикатори для моніторингу — порядок денний найближчих самітів ЄС, синхронність дій Праги й Братислави з Будапештом у конкретних голосуваннях, компенсаторні пропозиції Єврокомісії та швидкість запуску позаєвросоюзних механізмів допомоги Києву.
