“Музика — це спосіб утриматися за життя”. Як диригентка Юлія Єфімчук створила український хор у Брно та перетворила різдвяний концерт на акт допомоги

Юлія Єфімчук — диригентка, композиторка та артистка оперного хору Національного театру імені Яначка в Брно. Вона народилася в Запоріжжі, має чеське коріння, двадцять років живе в Чехії й говорить, що саме створення українського хору «Відродження» допомогло їй по-новому утвердитися у власній ідентичності. Ми поговорили з Юлією про музику як спосіб виживання, хор як простір підтримки, життя між культурами — і про те, чому цього року різдвяний концерт стане не просто подією, а реальним жестом допомоги.

Ви народилися в Запоріжжі, живете в Брно вже два десятиліття, а ваші корені — чеські. У який момент ви вперше усвідомили себе людиною одразу кількох культур? І як це відчуття відображається у вашій музиці?

Коли я вже завершувала музичне училище, долучилася до Чеської асоціації «Богемія» в Запоріжжі й створила музичний колектив, який виконував чеські пісні. Саме тоді відбулося моє перше справді близьке знайомство з чеською культурою.

З нашим ансамблем Holubinka ми навіть їздили на гастролі до Чехії, і вже тоді я робила аранжування чеських пісень, використовуючи традиції українського багатоголосся — поєднуючи дві культури в одному звучанні.

Музика з’явилася у вашому житті дуже рано — з трьох років, і далі цей шлях був майже без зупинок: училище, академія, диригування. Чи був момент, коли ви сумнівалися, що музика це «назавжди»?

Музика вміє торкатися душі, викликати емоції, лікувати й утішати. Це спосіб самовираження. Відмовитися від музики для мене — все одно що відмовитися від себе. Тож я ніколи не сумнівалася: це назавжди.

Історія з конкурсом у Брно звучить як сценарій фільму: ви приїхали в гості і в підсумку залишилися на роки. Як ви сьогодні сприймаєте той випадок: як долю, ризик чи збіг обставин?

Я вірю, що все склалося так, як мало бути. Коли я йшла на конкурс двадцять років тому, у мене не було мети залишитися в Чехії. Я сказала собі так: «Господи, якщо залишитися й співати тут буде для мене добре — нехай так і станеться. Якщо ні — то ні. Дай мені сили заспівати якнайкраще».

Зараз, озираючись назад, я розумію, наскільки це був переломний момент у моєму житті — і навіть не заради кар’єри, а заради мого чоловіка Сергія Дерди, який також співає зі мною в театрі. Усе сталося для того, щоб ми зустрілися й були разом щасливі.

Ви багато років співаєте в оперному хорі й маєте досвід роботи з різними колективами. Чим для вас принципово відрізняється робота з українським хором «Відродження»?

Робота з нашим хором кардинально відрізняється від роботи з іншими колективами. Тут ми не просто колеги — ми близькі люди й друзі. У нас є спільна мета, і кожен робить свій внесок у її досягнення: часом, талантом, ідеями.

Складність у тому, що не всі учасники хору професійно займаються музикою, тож потрібно докладати більше зусиль, аби досягати того рівня, який я уявляю. Я доволі вимоглива й прошу від хористів максимум — але саме тому ми з кожним роком професійно зростаємо.

Ви говорите, що створення українського хору в Брно стало для вас особистим «відродженням». Що саме в той момент «стало на свої місця» — і як у музиканта, і як у людини?

Я дуже вдячна Ростиславу Стеблаку, який запропонував створити український хор, а також Ільнарі Дудаш — за підтримку й приміщення. Мені вже давно хотілося керувати саме українським хором: в Україні я мала свій колектив, і наша співпраця була надихаючою — репетиції були живими, теплими, і це мене дуже наповнювало.

А тут з’явилася можливість зробити щось справді значуще: використати свій талант і здібності на користь інших людей. Бути разом із тими, хто має подібний досвід і відчуття дому, й творити спільно щось прекрасне.

Хор «Відродження» об’єднує людей, які пережили війну, еміграцію, втрату звичного життя. Наскільки для вас хор — це не тільки музика, а й форма психологічної підтримки?

Коли ми лише збирали хор у 2022 році, психологічна підтримка була пріоритетом. Людям було важко на чужині, і можливість зустрітися, поспівати своє, рідне, була безцінною.

Зараз до цього додалася більш кропітка робота над виконанням творів — інтерпретацією, музикальністю. Кожен може вдосконалювати свої знання й навички, вчитися вокальної техніки. У нас є спільний хоровий чат, там ми обговорюємо робочі питання, але також підказуємо й допомагаємо одне одному в різних життєвих ситуаціях. А ще інколи зустрічаємося поза репетиціями — просто щоб побути разом.

Ви не тільки диригентка, а й композиторка: пишете хорові твори, обробки народних пісень, духовну музику. Що для вас важливіше: зберегти традицію чи переосмислити її для сучасного слухача?

Я починаю проговорювати текст уголос, іноді навіть шепотом, доки не почую мелодію, ритм, характер. Тоді сідаю за фортепіано, заплющую очі і граю те що звучить в мені — це як медитація.

У мене це відбувається інтуїтивно: я не заходжу в музику «через голову», не починаю з розрахунків, яка гармонія чи стиль «правильніші». Спершу — сенс і відчуття, а вже потім форма.

Одна з найсильніших сцен, про які ви згадуєте, — виконання «Молитви за Україну» після масштабних обстрілів. Як диригентці вдається втримувати себе й колектив у такі емоційно перенасичені моменти?

Найважчий момент — коли хористи починають плакати від почуттів, які викликає пісня. Адже у кожного свій біль. Я дуже емпатична: мене зворушує і сама музика, і люди. Це важко контролювати.

Але емоції — це нормально. Ми відчуваємо, бо ми люди, і здатність відчувати — великий дар. У таких ситуаціях допомагає переключити увагу на дію: на ноти, на диригування, на конкретні музичні завдання. Це допомагає знову відчути опору й дає змогу пройти момент разом.

Ви багато говорите про безпеку, яку відчуваєте в Чехії, і про «кредит довіри», який тут дають людям. Чи змінило це вас — у професії та в повсякденному житті?

«Кредит довіри» — це дуже сильна річ. Це можливість реалізуватися й показати себе. З часом ти стаєш «своєю» людиною в колективі, і це дає відчуття безпеки та стабільності.

А саме стабільність дозволяє будувати щось нове — наприклад, створювати проєкти на кшталт хору «Відродження».

За чим ви сумуєте найбільше, коли думаєте про Запоріжжя й Україну до війни? Чи є сьогодні у вашій реальності те відчуття «пульсу життя»?

Найбільше я сумую за тією безтурботністю й легкістю буття, які були в мене, коли я жила в Запоріжжі. До війни все було іншим: батьки були молодші, щасливіші, не знали, як це — ховатися в підвалі від обстрілів.

Мені болить, що люди змушені так страждати. Коли я приїжджала влітку, місто було не впізнати: руйнування, смуток, відчуття безнадії. Життя вже ніколи не стане таким, як раніше. Найголовніше зараз — вистояти й вижити.

Українська музика зараз дедалі частіше звучить у Європі. Як вам здається, тут її вже почали не просто слухати, а по-справжньому чути?

На наші концерти почали приходити чехи — і для мене це показник. Українська музика розтоплює серця, а ми як два народи стаємо ближчими одне до одного. Власне, це і є одна з важливих цілей нашого хору.

Що для вас сьогодні важливіше як для мисткині: сцена й ідеальне звучання чи сенс і контекст, у якому ця музика виконується?

Під час репетицій для мене важливо все: і точність, і звучання, і дисципліна. Але коли починається концерт, найважливіше — бути в моменті: проживати кожну пісню й вкладати душу. Саме за це нас і люблять слухачі.

Цього року ваш різдвяний концерт це не тільки музика. Ви збираєте кошти для маленької Ніки, доньки учасниці хору, в якої діагностовано рідкісне генетичне захворювання. Чому для вас було принципово важливо, щоб концерт став формою реальної допомоги, а не символічним жестом підтримки?

Я пам’ятаю, як Анічка ходила на наші різдвяні репетиції вже вагітна, а ми жартували, що вона виступить на сцені як Марія з немовлям. Ми всі раділи, бо дитина це щастя й великий дар.

Ми лише нещодавно дізналися про діагноз Ніки — і, звісно, хочемо підтримати Анічку по-справжньому. Тому цього року наш концерт буде благодійним: усі зібрані кошти підуть на допомогу дівчинці.

До речі, силянки, які є частиною нашого хорового костюма, робила саме Анічка. Деякі з них вона доплітала вже в лікарні — щоб усі в хорі мали їх на концерт. Це дуже зворушливо. І я вірю: навіть невелика сума має значення. Дякую кожному, хто долучиться.