Європейська солідарність із Україною поступово входить у нову фазу. Якщо на початку повномасштабної війни українців у країнах ЄС сприймали передусім як жертв агресії, яким потрібен захист і час, то на початку 2026 року акценти змінюються. Особливо — щодо українських чоловіків призовного віку, які перебувають за кордоном.
Про це у своєму блозі на NV пише польський громадський діяч, засновник Школи польської мови та культури «Операціо» та CEO благодійного фонду «Теофіпольське серце» Пьотр Іздебський, коментуючи резонансну заяву колишнього прем’єр-міністра Польщі Лєшека Міллера.
Чому слова Міллера — це не емоції
Іздебський закликає не сприймати висловлювання Міллера як провокацію чи риторичну жорсткість. Він нагадує: Лєшек Міллер — політик «важкої ваги», який очолював польський уряд на початку 2000-х і саме за його каденції Польща увійшла до Європейського Союзу.
На думку автора, такі люди не говорять навмання. Їхні заяви — це не публічні емоції, а озвучення тих підрахунків і висновків, які давно циркулюють у кабінетах європейських столиць.
Цифри, які бачить Європа
За різними оцінками, сьогодні в країнах ЄС перебуває від 850 до 900 тисяч українських чоловіків віком від 24 до 59 років. Йдеться не про студентів чи підлітків, а про вікову групу, яка є основою будь-якої мобілізаційної системи.
Навіть якщо відняти тих, хто виїхав до війни з легальних підстав, залишається сотні тисяч чоловіків, які опинилися за кордоном після 24 лютого 2022 року. Частина з них скористалася програмою «Шлях», частина виїхала як супроводжувачі або опікуни, частина — завдяки корупційним схемам. Значна кількість з них так і не повернулася.
Переклад на мову військової аналітики
У військовій термінології, наголошує Іздебський, 200 тисяч осіб — це приблизно 40–50 повноцінних бригад. Саме так ці цифри виглядають для європейських політиків і військових аналітиків.
Коли Україна звертається до Заходу з проханнями про сучасну техніку чи додаткову допомогу, у Брюсселі, Берліні чи Парижі бачать не лише фронтові карти, а й статистику на своїх вулицях. Вони бачать тисячі чоловіків призовного віку, які живуть у безпеці, працюють або не працюють, але не беруть участі у війні.
Саме тому, вважає Іздебський, заява Міллера — це сигнал зміни політичного клімату, а не випадковий сплеск жорсткої риторики.
Від «біженців» до «ресурсу»
Головна теза автора полягає в тому, що для Європи українські чоловіки призовного віку поступово перестають бути гуманітарною категорією. Їх дедалі частіше сприймають як невикористаний ресурс — людський, військовий, демографічний.
Комфортне життя за кордоном, застерігає Іздебський, притуплює відчуття реальності. Проте у звітах і стратегічних документах ці цифри не зникають. Навпаки — вони дедалі частіше підсвічуються як проблема.
Питання, яке стає неминучим
Автор звертається безпосередньо до українських чоловіків віком від 24 до 59 років із прямим запитанням:
чи справді ви вважаєте, що в умовах гострого дефіциту людей на фронті Європа нескінченно закриватиме очі на десятки потенційних бригад, які фактично перебувають у неї «під рукою»?
За його словами, захисна парасолька гуманітарного статусу не є вічною. І коли вона почне тріщати, рішення можуть виявитися значно жорсткішими, ніж сьогодні здається.
