«Або звільніть його, або ув’язніть нас усіх». З такою вимогою 12 жовтня 1988 року чеські та словацькі незалежні видавці звернулися до комуністичної влади Чехословаччини. Вони відкрито визнали, що займаються тією самою діяльністю, за яку їхнього колегу Івана Поланського засудили до чотирьох років в’язниці. Заяву підтримали 92 людини, серед яких були Вацлав Гавел та інші відомі діячі опозиції.
Через 37 років саме цю дату офіційно включили до чеського календаря. Від 1 січня 2025 року 12 жовтня є Днем самвидаву (Den samizdatu). Це визначний день Чехії, присвячений людям, які за комуністичного режиму видавали й поширювали літературу без дозволу державної цензури. Додаткового вихідного він не передбачає.
Відповідні зміни внесли до закону № 245/2000 Sb. законом № 279/2024 Sb.. Але історія свята почалася набагато раніше — із судової справи словацького видавця, який поширював незалежні книжки та документи.
Людина, якій дали чотири роки за поширення книжок
Іван Поланський (Ivan Polanský) жив у словацькому місті Дубниця-над-Вагом (Dubnica nad Váhom). Він видавав і розповсюджував тексти релігійної та історичної тематики, документи правозахисників і незалежних авторів.
Восени 1987 року його заарештувала чехословацька Державна безпека (Státní bezpečnost, StB). У червні 1988 року суд у Банській Бистриці засудив Поланського до чотирьох років позбавлення волі за обвинуваченням у підривній діяльності проти республіки.
Його справу описано в архіві чехословацького самвидаву «Скриптум» (Scriptum), де зберігаються судові документи, заяви правозахисників та публікації на захист видавця.
Переважну частину поширюваних Поланським матеріалів становила релігійна література. Серед інших були тексти Вацлава Гавела (Václav Havel), документи правозахисної ініціативи «Хартія 77» (Charta 77) та історичні видання. Частина останніх викликала окремі претензії влади через тематику словацької історії.
Справа Поланського стала приводом для об’єднання незалежних видавців різних політичних і релігійних поглядів.
«Ув’язніть нас усіх»: що написали 92 видавці
12 жовтня 1988 року утворився Комітет солідарності з Іваном Поланським (Výbor solidarity s Ivanem Polanským). Його учасники підготували відкриту заяву до тодішнього президента Чехословаччини Густава Гусака (Gustáv Husák).
Спочатку звернення підписали 87 незалежних авторів, редакторів і видавців. Ще п’ятеро долучилися згодом. Так загальна кількість підписантів сягнула 92.
Головна думка листа була простою: Поланського ув’язнили за діяльність, якою займаються і його колеги. Тому вони вимагали або звільнити видавця, або покарати всіх однаково.
«Ми робимо те саме, що й Іван Поланський. […] Або звільніть Івана Поланського, або ув’язніть нас усіх».
Такою була вимога підписантів, сформульована у зверненні. Його повний текст зі списком 92 імен зберігся в архівному випуску незалежного видання «Інформація про Хартію 77» (Informace o Chartě 77), № 20 за 1988 рік.
У документі також наголошувалося, що право видавати й поширювати літературу належить кожній людині. Автори посилалися на статтю 19 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, який діяв у Чехословаччині з 1976 року.
Підписанти не обмежилися прізвищами. Багато хто зазначив назву незалежного журналу, книжкової серії чи іншого видавничого проєкту, з яким працював.
Серед підписантів були майбутній президент і відомі письменники
Список із 92 осіб сьогодні читається як частина історії чеської та словацької культури. У ньому є Вацлав Гавел, який уже наступного року стане однією з провідних постатей Оксамитової революції, а наприкінці 1989 року — президентом Чехословаччини.
Звернення підписали також Ольга Гавлова (Olga Havlová), письменник Людвік Вацулік (Ludvík Vaculík), видавець Їржі Грунторад (Jiří Gruntorád), журналіст Їржі Дінстбір (Jiří Dienstbier), письменник Яхим Топол (Jáchym Topol), словацький дисидент Ян Чарногурський (Ján Čarnogurský) та багато інших.
Для них незалежне видавництво було не лише способом друкувати заборонені твори. Через самвидав поширювали свідчення про політичні переслідування, правозахисні заяви, релігійні праці та літературу, яку офіційні видавництва відмовлялися випускати.
Після падіння комуністичного режиму чимало колишніх учасників дисидентського руху продовжили громадську діяльність. У березні 2025 року Чехія Онлайн розповідала, як колишні чехословацькі дисиденти знову звернулися з відкритим листом — цього разу щодо захисту демократичних цінностей.
Як працював самвидав у комуністичній Чехословаччині
Самвидав — це незалежне виготовлення та поширення книжок, журналів і документів поза державною системою видавництв та цензури.
Люди переписували твори на друкарських машинках, використовуючи копіювальний папір, щоб отримати кілька примірників одночасно. Згодом застосовували розмножувальні апарати, а наприкінці комуністичної доби — і копіювальну техніку. Готові тексти передавали через знайомих та перевірені кола читачів.
Деякі видання існували в невеликих кількостях. Копіювання потребувало часу, паперу, техніки й людей, готових ризикувати через поширення незалежної інформації.
Серед відомих чехословацьких самвидавних проєктів були книжкова серія «Петлиця» (Edice Petlice), яку започаткував Людвік Вацулік, серія «Експедиція» (Edice Expedice), пов’язана з Вацлавом та Ольгою Гавлами, а також журнал «Револьвер ревю» (Revolver Revue).
Ці видання давали можливість читати твори письменників, чиї книжки не потрапляли до офіційних книгарень, і знайомитися з поглядами, які державна преса не публікувала.
Масштаб збереженої спадщини підтверджує ЮНЕСКО (UNESCO). У 2013 році колекцію чеських та словацьких самвидавних періодичних видань за 1948–1989 роки з празької бібліотеки «Лібрі прохібіті» (Libri prohibiti) внесли до міжнародного реєстру «Пам’ять світу» (Memory of the World).
Що сталося з Іваном Поланським після звернення
Кампанія на захист словацького видавця не обмежилася одним листом. Його справу порушували правозахисники, релігійні діячі та представники міжнародної громадськості.
Поланський мав серйозні проблеми зі здоров’ям. З архівних документів відомо, що його стан викликав занепокоєння ще під час ув’язнення.
У грудні 1988 року Іван Поланський вийшов на волю. Покарання було пом’якшене, хоча умовний вирок залишився. Таким чином, уже через два місяці після заяви Комітету солідарності видавець опинився поза в’язницею.
Поланський прожив до 2015 року. Його справа залишилася одним із прикладів солідарності між чеськими та словацькими незалежними видавцями наприкінці комуністичного періоду.
Чому День самвидаву з’явився лише у 2025 році
Ідея спеціального дня пам’яті виникла значно раніше за ухвалення закону. 12 жовтня 2016 року в празькій бібліотеці «Лібрі прохібіті» колишні автори, видавці та поширювачі незалежної літератури оголосили цю дату Міжнародним днем самвидаву.
Організаторами ініціативи стали бібліотека «Лібрі прохібіті», архівний проєкт «Скриптум» та словацькі дослідники самвидаву. Дату обрали на згадку про звернення до президента Чехословаччини 1988 року.
У Словаччині День самвидаву закріпили як пам’ятну дату раніше — у 2020 році, а вперше відзначили в такому статусі у 2021-му.
У Чехії відповідний закон ухвалили у вересні 2024 року. Він набув чинності 1 січня 2025 року. Тож у 2026-му країна вдруге відзначає День самвидаву як офіційний визначний день.
Під час парламентського розгляду обговорювали й іншу можливу дату — 28 квітня, пов’язану із затриманням у 1981 році людей, які перевозили заборонену літературу до Чехословаччини. Проте законодавці залишили 12 жовтня — день спільного виступу 92 видавців.
Сьогодні оригінальні самвидавні книжки, журнали й документи зберігаються в празькій бібліотеці «Лібрі прохібіті». Серед них — свідчення про людей, які підписували незалежні тексти власними іменами, навіть коли за це загрожувало ув’язнення. А в архіві «Скриптум» можна прочитати саму заяву від 12 жовтня 1988 року з усіма 92 підписами.
