Я — українець у Чехії. І мені боляче це читати.
Учора на Карловому мості в Празі розгорнули 30-метровий прапор України — до Дня Соборності, події, якій 107 років. Для нас це не «акція», не «провокація». Це — пам’ять, ідентичність і біль країни, яка воює за право існувати.
А сьогодні я читаю слова, що це нібито: — «провокація»,
— «неповага до чехів»,
— «ми тут не в Україні»,
— і що через такі дії хочуть ще більше посилити закони проти іноземців, у тому числі українців.
Я живу в Чехії не перший рік.
Я працюю. Плачу податки. Поважаю цю країну, її історію, її символи. І більшість українців тут — такі самі.
Але дозвольте сказати чесно.
Український прапор — це не загроза Чехії.
Він не зневажає чеські символи.
Він не скасовує чеську історію.
Карлів міст — це символ свободи, культури, Європи. Саме тому там часто з’являються прапори, акції солідарності, пам’ятні події. І коли там з’являється прапор країни, яка сьогодні захищає Європу від війни — це не плювок, а нагадування, за що ми всі стоїмо.
Порівняння з чеськими емігрантами на Ейфелевій вежі — маніпуляція.
Українці сьогодні — не туристи й не політичні активісти. Ми — люди, яких вигнала війна.
І найболючіше — коли нас починають використовувати як зручну мішень: — для страхів, — для рейтингів, — для жорсткіших законів.
Я вдячний Чехії за прихисток. Щиро.
Але вдячність не означає, що ми маємо мовчати, стирати себе і ховати свій прапор.
Ми тут не для конфлікту.
Ми тут, бо не мали вибору.
І якщо 30-метровий прапор на мосту викликає більше обурення, ніж російські ракети по містах — значить, щось у цій дискусії пішло не туди.
Ми поважаємо Чехію.
І хочемо, щоб поважали й нас — не як проблему, а як людей.
